Симиренки

Василь Федорович Симиренко

 

Відданість Василя Федоровича Україні, його гарячий патріотизм складали зміст цілого його життя… кожного його вчинку, кожного його кроку.

                                                                                                                                                                                                                             В. Леонтович                                               

Найвидатнішим меценатом у родині Симиренків став Василь Федорович.

Василь Симиренко народився в березні 1835 року в селі Мліїв і був на 15 років молодший від брата Платона. Спочатку навчався у французькому пансіоні у Петербурзі, а потім, як і брат, блискуче закінчив Паризьку вищу політехнічну школу за фахом інженера-технолога цукроварства.

Після смерті Платона (1863), коли фірма опинилася на межі банкрутства, Василь повернувся із Франції і взяв на себе керівництво Торговим домом. Родині Яхненків - Симиренків повернули право голосу, включивши його до складу Адміністрації в якості голови. Щоб запобігти остаточному краху фірми, керівництво звернулося до міністра фінансів Російської імперії з проханням про виділення кредиту, на що отримали негативну відповідь. Ніякі зусилля з боку Василя Федоровича не змогли призупинити банкрутства фірми і, тим більше, повернути їй колишню славу. Кредитори не змогли досягти згоди, а спадкоємці Степана Яхненки вимагали негайного розділу майна. Проблеми, пов'язані з поверненням боргів кредиторам, допомагав залагодити відомий український правник О. Кістяківський. Протягом десяти років Василь Симиренко намагався подолати збитковість підприємства, однак з кожним роком фінансові справи погіршувались.

Вичерпавши всі можливості і переконавшись у приреченості фірми, Василь Федорович у 1873 році відмовився від своєї частки спадщини, залишив посаду голови Адміністрації, покинув Мліїв і перебрався у село Сидорівку недалеко від Корсуня, де на заощаджені гроші придбав з торгів занедбану невелику державну цукроварню, на позичені кошти відновив її і почав господарювати. Симиренко багато працював і як простий робітник, і як учений. Власними руками він впроваджував, ремонтував і удосконалював обладнання. Велику увагу приділяв дослідам в хімічній лабораторії і як учений-хімік винайшов нові, більш прогресивні і цікаві методи варіння цукру. Результати своїх досліджень він висвітлював у наукових працях, які публікував у науково-технічних журналах Росії і за кордоном. Василь Федорович брав активну участь у роботі «Отделения Императорского русского технического общества» (РТО), яке відкрилося у Городищі 8 січня 1871 року. До друкованого органу цього товариства – «Записки КОРТО по свеклосахарной промышленности»– В. Симиренко подавав свої матеріали: «Усовершенствование выпарных аппаратов», «Теория выпарки Эллинека и его критические приёмы», «О необходимости и пользе вести на заседаниях технические журналы». Його публікації за кордоном привертали увагу фахівців і вчених багатьох країн світу, особливо Франції та Німеччини. З багатьма з них Василь Федорович вів наукову переписку, обмінюючись новими напрацюваннями. Це принесло йому заслужене визнання вченого-практика.

Про В.Ф. Симиренка сучасники писали: «Він був видатним теоретиком, який умів детально прорахувати всі вигоди і недоліки кожного нового технічного засобу, але так само прекрасно він знав практичну механіку, і знав свої машини, як хороший музикант свій інструмент ...». Господар цукрового заводу нарівні з простими робітниками в бруді і кіптяві вів роботу з налагодження та налаштування машин і механізмів.

Працьовитість і талант цієї людини дали можливість із запущеного непрацюючого заводу зробити один з кращих в ряду передових у імперії і отримати мільйонні прибутки. Уже в сезон 1872-73 р.р. вихід цукру на Сидорівському цукровому заводі був 8,76% (при середньому по Київській губернії 5,97%). У 1876 році Симиренко офіційно зареєстрував «привілей» – патент на випарний апарат, використання якого дало змогу вдвічі скоротити витрати палива на переробку цукрових буряків. На Сидорівському цукровому заводі був відкритий допоміжний цех, де вперше в Російській імперії стали виготовляти пастилу "Українську" та мармелад, які успішно експортували і прописували хворим у місцевій лікарні.

Майже сорок років життя віддав В.Ф. Симиренко цукровій промисловості та науково-дослідницькій роботі.

Симиренко був прихильником національної ідеї. Маючи практичну вдачу, він так само реалістично підходив і до національних питань. Ще замолоду поставив перед собою завдання власними силами здобути матеріальні кошти і спрямовував їх на добрі справи. Десяту частину своїх статків він надавав Київській Старій громаді на культурно-громадські справи і це добровільне  зобов'язання він виконував до самої смерті.

Всі, хто знав Василя Федоровича, відзначали його скромну і лагідну вдачу. Побачивши його вперше, ніхто б не сказав, що це – мільйонер. У Сидорівці тримався дуже просто і стримано, завжди вітався першим. Був зовсім непомітний, хоч дуже енергійний. Мав почуття гумору.

Працював вдень по господарству, вночі – за письмовим столом. Ніколи не підвищував голос на підлеглих. Симиренко постійно піклувався про своїх службовців: оплачував лікування хворих у київських клініках, відправляв навчатися здібних дітей тощо.

Василь Федорович був одружений з Софією Іванівною Альбрандт – донькою французького аристократа Івана Львовича Альбрандта, який емігрував до України (Самгородок) під час французької революції. Батько Софії не дав згоди на шлюб, тому закохані повінчалися таємно. Старий Альбрандт настільки образився, що 7 років не спілкувався з дочкою і зятем.

Софія Іванівна повністю перейняла українську культуру, мову, звичаї і була вірною дружиною і найближчою помічницею Василя Федоровича. Вони кохали один одного все життя, все робили спільно. Спільно вони відраховували та вносили «симиренківську десятину», яка після1905 р. збільшилась у кілька разів, спільно у 1880 р. підписали довіреність на право В. Б. Антоновича користуватися їх заощадженнями на українські культурно-національні потреби. (Володимир Боніфатійович Антонович – професор Київського університету, через якого Василь Федорович

підтримував дружні стосунки з Київською громадою, члени якої на чолі з Антоновичем і вирішували, кому саме і в якій справі сприяти коштами Симиренка, Чикаленка, Кульженка та інших добродіїв.)

За свідченнями сучасників, це була винятково чарівна і приваблива пара з незвичними на той час європейським мисленням і поведінкою. Обоє були людьми широкої освіти, з виробленим літературним смаком та володіли іноземними мовами. Василь Федорович виписував безліч газет, різні каталоги та журнали, дуже багато технічної й художньої літератури. У Симиренків була багата бібліотека, в якій були "Рукописна Біблія" на українській мові, "Гайдамаки" Шевченка, художньо видані 1887 року, й інші цікаві книжки. Своїм коштом Софія Іванівна придбала друкарню для українських видань.

Турбувався В.Ф. Симиренко не лише про технічне удосконалення виробництва, але і про достатній освітньо-культурний розвиток місцевого населення. Він мав намір заснувати у Сидорівці народну школу на зразок мліївської, але змушений був відмовитися від цього через урядову заборону викладати українською мовою. Василь Симиренко дуже любив український театр і тому посприяв утворенню аматорського колективу на Сидорівському цукровому заводі. Цей же осередок місцевої інтелігенції видавав сатиричний журнал. В часи важкого тиску на українську

мову і культуру жодне українське видання на Наддніпрянщині не виходило без допомоги Василя Федоровича. Протягом багатьох років він покривав фінансовий дефіцит журналу «Киевская Старина», загалом передав на часопис понад 35 тисяч рублів; підтримував газети і журнали «Рада», «Громадська думка», «Громада», «Літературно-науковий вісник» та допомагав видавати за кордоном німецькою мовою «Ruthenische Revue» і «Ukrainische Rundschau» для ознайомлення європейців з Україною. Дуже цікавився організацією продажу українських книжок через

книгоношів.

За його допомогою і його коштом вийшла низка українських книжок, серед яких кілька видань «Кобзаря» Тараса Шевченка Так, коштом Київської Старої Громади, зокрема М.Лисенка, М.Старицького, В.Ф.Симиренка, видано двотомний «Кобзар» 1876 р. у Празі. Пізніше 1800 рублів В.Ф. Симиренко передав Петербурзькій Громаді на видання «Кобзаря» 1907 р.

Кому тільки не допомагав Василь Федорович Симиренко! Величезні кошти витрачалися на підтримку українських видавництв і товариств у Росії, просвітницьких установ у Києві, видання безлічі наукових та історичних журналів. Спільно з Павлом Чубинським Василь Федорович видавав «Щорічник цукробурякової промисловості», в якому висвітлювалися економічні, технічні та технологічні дослідження в цукровій промисловості, а також наводився аналітичний огляд роботи цукрових заводів за поточний рік. Сприяв виданню «Трудів» етнографічно-статистичної експедиції Павла Чубинського в Україні і Білорусії і сам збагатив праці цієї експедиції альбомом фотознімків типажів та побуту.

Також В.Ф. Симиренко фінансував хор Миколи Лисенка i його зарубіжні гастролі, матеріально допомагав письменнику Михайлу Коцюбинському, правнику І.Л. Шрагові. Дав кошти юристу О.Ф. Кістяківському на видання кодексу «Права, за якими судиться малоросійський народ» ( бо, як зазначав сам Симиренко, «видання цього рукопису – справа вельми корисна для науки нашого права»), а відомому історику Михайлу Драгоманову для української друкарні у Швейцарії. За його щорічної допомоги (600 крб.) П. Ніщинський здійснив переклад «Іліади» Гомера, виданий у Львові Науковим товариством імені Шевченка.  

У 1912 р. Василь Симиренко передав на руки Михайлу Грушевському 100 000 рублів золотом (250 000 австрійських крон) на придбання власного будинку для НТШ. «Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка» стало неофіційною українською академією наук. Василь Федорович давав свої гроші винятково на літературні та наукові, а не політичні завдання. Лише один раз він передав 500 руб. в допомогу організації замаху на Плеве. Замолоду склавши обіцянку давати одну десяту частину своїх прибутків на українську справу, виконував її до кінця свого життя, часто перевищуючи вказану суму.

Бог не дав подружжю Симиренків дітей, тому Василь Федорович за порадою свого щирого і давнього друга професора В.Б. Антоновича склав заповіт, у якому все своє майно (а воно оцінювалося приблизно в 10 млн руб) він залишив у користування своїй дружині Софії Іванівні. Після її смерті воно мало піти на українські справи за розпорядженням комітету, власністю якого і стало те майно. Пізніше цей комітет було зареєстровано як «Товариство підмоги українській літературі, науці і штуці».

Помер Симиренко у грудні 1915 р. у Києві, похований на Аскольдовій могилі. Після смерті чоловіка Софія Іванівна, виконуючи його волю, дуже щедро видавала кошти на українські справи. Зокрема, товариство купило друкарню Барського на Хрещатику, в якій планувалося друкувати нову щоденну українську газету «Нова Рада». У маєтку с. Сидорівка вдова заповіла заснувати сільськогосподарську садівничу школу імені Василя Симиренка. Решту коштів – на народний університет імені В.Ф. Симиренка у Києві з викладанням українською мовою, а свій особняк –Українському науковому товариству.

Софії Іванівни не стало 1924-го. Київський будинок Симиренків якийсь час належав Академії наук, проте у 1934 р., коли столицю перенесли з Харкова до Києва, його зробили партійним «спецособняком». А під час німецької окупації тут розташовувалася Спілка українських письменників із Оленою Телігою на чолі.

Нині у меморіальному будинку розташовано посольство Великобританії.

Василь Симиренко говорив про українських письменників та громадських діячів: «Вони тямляться на громадських справах, хай їх і роблять, а я тямлю заробляти гроші, то й мушу заробляти їх для України… А нащо б я силувався так заробляти? Якби для України не були б потрібні гроші, я б стільки не працював».

Ми ніколи не дізнаємося про повний перелік добродіянь Василя Федоровича, бо він був надто скромною людиною і не сприймав подяк і слави. Давати так, щоб ліва рука не знала, що робить права – взагалі було родинною традицією Симиренків. «Ім'я жертводавця лишалось нерозкритим, і знали його під іменем Хорса, а вислів «Хорс засіяв» означав, що передано нові кошти на чергову українську справу. Тому спроби перелічити все, що було зроблено Симиренком для різних культурних заходів – то марна річ».

Василь Федорович Симиренко, на відміну від більшості української еліти того часу, залишався до кінця свого життя справжнім патріотом свого народу, постійно допомагаючи українській інтелігенції у всіх національно-культурних починаннях.

1999 року Ліга українських меценатів заснувала грошову премію імені Василя Симиренка у розмірі 5000 у.о, яку присуджують до Дня Незалежності України діячам літератури і мистецтва за видатний внесок у державне будівництво, за сприяння піднесенню авторитету України у світі.

 


Матеріал підготувала Т.В. Перевозник 

 

Ключові слова: Українська культура, меценатство, українські меценати, українське книговидання, родина Симиренків, Василь Симиренко; Украинская культура, меценатство, украинские меценаты, украинское книгоиздание, семья Симиренко, Василий Симиренко;Ukrainian culture and patronage, Ukrainian patrons Ukrainian book publishing, family Symyrenko, Basil Symyrenko.

Для допомоги зверніться до інструкції Пошук в каталозі бібліотеки

Для допомоги зверніться до інструкції Пошук в в репозитарії ХНТУСГ

Послуги МБА та ЕДД

Послуги МБА та ЕДД НБ ХНТУСГ

Контакти

Адреса для листування
Наукова бібліотека ХНТУСГ
пр.Московський 45
Харків, 61001
Телефон
E-mail:

Новини бібліотеки

Сканер у подарунок для бібліотеки

2021-12-28

Напередодні новорічних свят Наукова бібліотека отримала від  керівництва ДБТУ довгоочікуваний планетарний сканер, необхідний для оцифрування колекцій рідкісних і цінних видань.

Харківський національний технічний університет сільського господарства імені П.Василенка