Федір Степанович і Платон Федорович Симиренки
Згідно з родинним переказом, «Симиренко»,«Семеренко», «Семиренко» – прізвисько предка-козака, яке підкреслювало його помножену на сім силу і спритність. Він так хоробро бився із ворогами, що його прозвали Семируким (на польський лад – Семиренким). Дід Василя– запорожець Степан відмовився присягати імператриці, коли вона розігнала Січ. Родина того непокірного Степана потрапила у кріпацьку залежність до князя Михайла Воронцова.
Василів батько – Федір Степанович Симиренко – був на диво підприємливим чоловіком. Орендуючи панські водяні млини на річці Рось, розбагатів і викупився з кріпацтва. У 1820 році одружився з Анастасією Михайлівною Яхненко, і з того часу бере початок підприємницька співпраця Симиренка і Яхненків. Колишні кріпаки торгували збіжжям, худобою, орендували млини, мали в Одесі шість крамниць.
У 1844 р. фірма «Брати Яхненки і Симиренко» збудувала в селі Ташлик, що на Смілянщині – паровий цукро-рафінадний завод. Ще через кілька років між Городищем і Млієвим, на березі річки Вільшанка, виріс іще один цукрозавод. Історик Лаврентій Похилевич писав, що це підприємство було «перше за величиною і внутрішнім облаштуванням не тільки в губернії, а і в Росії».
Цукроварство давало величезні прибутки. Мало не в кожній крамниці Москви, Нижнього Новгорода, Києва, Харкова, Кременчука, Єлизаветграда та Одеси красувалися конусоподібні головки цукру, який називали «рафінадом братів Яхненків і Симиренка».
У той же час, за свідченнями сучасників, фірма настільки дбала про соціально-культурні потреби своїх працівників, що можна казати про «український соціалізм», «народний капіталізм» середини ХІХ ст. у версії Яхненків-Симиренка. Було збудовано ціле промислове містечко; кожна родина мала окремий будинок з городом та садком; діяли безплатні школа, в якій викладали вчителі з університетською освітою, і лікарня, бібліотека, магазини та їдальня, театр, паровий млин, водогін, машинобудівний завод, який коштував власникам півмільйона, і на якому
у 1853 р. збудували перший металевий пароплав «Українець». Заводи і все містечко мали газове освітлення, яким користувалися в тодішній Росії лише декілька міст. На заводі панувала атмосфера шанобливого ставлення до робітниківта службовців. Робочий час строго регламентувався, а праця високо оплачувалася.
Росії, подібні соціальні завоювання, умови роботи встановлені на симиренківських заводах норми службових і людських взаємин, свобода і демократизм розглядалися як виклик існуючому строю. Недарма ж Тарас Шевченко, який гостював у Млієві влітку 1859р., був у захваті від побаченого і до глибини душі зворушений саме цією стороною діяльності українських патріотів. За родинними переказами, що передавалися в сім'ї Симиренків від покоління до покоління, після огляду заводів, школи, лікарні і благоустроєного жилого містечка приголомшений побаченим
Великий Кобзар написав на дверях симиренківської оранжереї знамениті рядки:
О люди! люди небораки!
Нащо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!
У голодному 1830 р. Федір Симиренко і брати Яхненки безкоштовно годували 10 тисяч селян. Щоранку біля їхніх млинів стояли довгі черги людей, які отримували борошно, щоб прогодувати свої сім’ї.
Сини Федора Симиренка – Платон і Василь – здобували освіту у Франції в Паризькій вищій політехнічній школі.
Платон Федорович за своє коротке життя (43 роки) розбудував справжню промислову імперію, в якій варили цукор, запроваджуючи парові двигуни, випускали техніку для цукрової промисловості і сільського господарства, започаткували модерне пароплавство на Дніпрі. Саме Платон Симиренко заклав у родинному Млієві сад, яким опікувався у години дозвілля. Згодом закладені ним сади і унікальний дендропарк стали дослідними лабораторіями для його сина Лева і онука Володимира. Саме тут був виведений славнозвісний сорт яблук – ренет Симиренка.
У 1857 році Платон Федорович заснував приходське училище, програма якого «значно перевищувала програму приходських училищ». У Млієві були створені недільна школа для дорослих і технічне училище.
Коштами Платона Симиренка (1100 руб.) у 1860 р. вийшло останнє прижиттєве видання «Кобзаря». «Кобзар» розповсюджувався безкоштовно серед селян, робітників та службовців цукрозаводів Київської губернії.
Різнобічно обдарований, надзвичайно талановитий і працьовитий, Платон Симиренко завжди лишався самим собою, зумів не відірватися від простолюддя і вільно почувався у найшанованішому товаристві.
Докладніше про родину Симиренків можна дізнатися в книзі Юрія Івановича Ковтуна «Сузір’я Симиренків», яка є в наявності у Науковій
бібліотеці.
|
|
|
Сторінками книги «Сузір’я Симиренків».
Матеріал підготувала Т.В. Перевозник
Ключові слова: Українська культура, меценатство, українські меценати, українське книговидання, родина Симиренків, Василь Симиренко; Украинская культура, меценатство, украинские меценаты, украинское книгоиздание, семья Симиренко, Василий Симиренко;Ukrainian culture and patronage, Ukrainian patrons Ukrainian book publishing, family Symyrenko, Basil Symyrenko
