«...Він був одним із батьків новочасного
українського театру, визначним артистом
та при тім великим драматургом,
якому рівного не має наша література...» І. Я. Франко
З ім’ям Івана Карпенка-Карого – одного з найвидатніших українських письменників і діячів театру пов’язане піднесення українського драматичного мистецтва в другій половині ХІХ і на початку ХХ століття. Як режисер, актор і драматург разом зі своїми однодумцями М. Старицьким, М. Кропивницьким, М. Садовським, П. Саксаганським, М. Заньковецькою він сприяв становленню і розвитку вітчизняного театрального мистецтва.
Іван Карпенко-Карий (справжнє прізвище Тобілевич) народився 29 вересня 1845 року у с. Арсенівка поблизу Єлисаветграда (тепер м. Кропивницький) в родині управителя поміщицьких маєтків.
Опанувавши початкову грамоту в сільського дяка, Іван Тобілевич вступив до трикласного Бобринецького повітового училища, яке з відзнакою «за успіхи в науках» закінчив 1859 року. На цьому його шкільне навчання й закінчилося. Розумний, здібний хлопець мріяв про університет, прагнув стати учителем або лікарем, але через скрутне матеріальне становище великої сім'ї йому довелося в чотирнадцять років взятися за нудну, виснажливу працю чиновника-канцеляриста. Знання Іван Карпович набував самотужки, наполегливо працюючи над книгою, завдяки чому і піднявся до рівня високоосвічених людей.
Іван Карпович спочатку працював писарчуком у канцелярії пристава в містечку Мала Виска, а потім канцеляристом у Бобринецькому повітовому суді та Бобринецькій ратуші.
Театральна діяльність майбутнього драматурга розпочалася в Бобринці, де він зблизився з М. Кропивницьким і колишнім актором К. Голубовським, з якими грав у аматорських виставах «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник», «Назар Стодоля» та ін.
У тісному зв’язку з театральною розгорталась літературна та громадсько-політична діяльність Івана Карповича. У місцевій газеті «Елисаветградский вестник» він виступає з театральними рецензіями, а також публіцистичними статтями, спрямованими на захист міської бідноти. Він був одним з ініціаторів створення в Єлисаветграді Товариства для поширення ремесел і грамотності, яке піклувалося про те, щоб простий люд набув не тільки певних професійних умінь, а й оволодівав грамотою.
До того ж, Іван Карпович брав активну участь у нелегальному гуртку демократично настроєної молоді, поширював заборонену літературу. 1883 року, за розпорядженням міністра внутрішніх справ, його, як людину політично неблагонадійну, звільнили зі служби і наказали виїхати на три роки під гласний нагляд поліції в місто, що не підлягало посиленій охороні. Він обрав Новочеркаськ, куди і переїхав 1884 року.
У Новочеркаську Іван Карпенко-Карий, незважаючи на тяжкі обставини життя, зосередив всю свою увагу на драматургічній творчості. Там за три роки (1884-1887) були написані «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля». Ці п’єси, поряд з написаними раніше в Єлисаветграді, засвідчили появу в українській літературі нового талановитого драматурга.
У квітні 1887 року Івану Карповичу було дозволено повернутися на Україну й оселитися на хуторі Надія поблизу Єлисаветграда, де він прожив ще майже два роки під гласним наглядом поліції.
Наприкінці 1888 року, коли гласний нагляд і заборону виїжджати з хутора було знято (під таємним наглядом поліції драматург перебував аж до 1903 року), Іван Карпенко-Карий здійснює свою давню мрію – стає митцем-професіоналом.
Спочатку він працював у трупі Садовського, а згодом, разом із Саксаганським, очолив окреме театральне товариство. У той час широко розкрились його організаторські здібності, талант режисера і актора.
Глибоко усвідомлюючи важливість повноцінного репертуару для українського народного театру, Іван Карпенко-Карий, поряд з напруженою роботою в трупі, не припиняв і драматургічної діяльності. Майже щороку він писав нову п'єсу.
Іван Карпенко-Карий – автор оповідання «Новобранець» (1881); фейлетону «Казка» (1884); 18-и оригінальних п’єс: «Бурлака» (1883), «Не так пани, як підпанки» (1883), «Бондарівна» (1884), «Розумний і дурень» (1885), «Наймичка» (1885), «Безталанна» (1886), «Мартин Боруля» (1886), «Сто тисяч» (1890), «Батькова казка» (1892), «Паливода ХVІІІ століття» (1893), «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» (1896), «Понад Дніпром» (1897), «Чумаки» (1897), «Сава Чалий» (1899), «Хазяїн» (1900), «Гандзя» (1902), «Суєта» (1903), «Житейське море» (1904).
На початку 1905 року стан здоров’я письменника погіршився – далися взнаки роки утисків, заслання, напружена праця, майже без відпочинку. Лікарі порадили везти хворого письменника на лікування до Берліна. Але остання спроба врятувати його життя виявилась марною. 15 вересня 1907 року у Берліні Іван Карпович помер. Тіло його перевезено на Україну і поховано поблизу хутора Надія на кладовищі села Карлюжине.
Пропонуємо переглянути віртуальний огляд «Український письменник, драматург, актор, ерудит»
Наукова бібліотека запрошує ознайомитися з літературою на дану тематику, яка є в її фондах:
- Карпенко-Карий, І. К. П'єси: Мартин Боруля. Сто тисяч. Хазяїн / І. Карпенко-Карий. ‒ Київ : Мистецтво, 1982. ‒ 207 с.
- Карпенко-Карий, І. К. Хазяїн [Текст] : драматичні твори / І. Карпенко-Карий. ‒ Харків : Аргумент Принт, 2012. ‒ 288 с.
- Карпенко-Карий, І. К. Драматичні твори [Текст] / І. К. Карпенко-Карий ; ред. С. Д. Зубков. ‒ Київ : Наук. думка, 1989. ‒ 608 с.
- Карпенко-Карий, І. К. Твори [Текст] : в 3-х т. Т. 1. Драматичні твори / І. К. Карпенко-Карий ; упоряд. П. М. Киричок. ‒ Київ : Дніпро, 1985. ‒ 439 с.
- Карпенко-Карий, І. К. Твори [Текст] : в 3-х т. Т. 2. Драматичні твори / І. К. Карпенко-Карий ; упоряд. П. М. Киричок. ‒ Київ : Дніпро, 1985. ‒ 351 с.
- Карпенко-Карий, І. К. Твори [Текст] : в 3-х т. Т. 3. Драматичні твори. Статті. Листи / І. К. Карпенко-Карий ; упоряд. П. М. Киричок. ‒ Київ : Дніпро, 1985. ‒ 373 с.
Більше інформації Ви можете знайти в електронному каталозі НБ
