Життя – це танець, танець – це життя
До 110-річчя від дня народження Павла Павловича Вірського
«…українці народжуються з танцем у крові»
П. Вірський
«П. Вірський не замикається в межі фольклору у вузькому розумінні слова. Багаті українські традиції для нього - це тільки основа, від якої починається злет балетмейстерської творчості, який відкриває нам чудесний світ, гармонійний і досі невідомий, - це вищий ступінь досконалості в мистецтві»
Газета «Midi Libre»(Франція), 27.02 1964
Павло Павлович Вірський — видатний український хореограф, режисер-постановник, реформатор українського сценічного танцю, творець (1937) і багаторічний керівник Державного Академічного ансамблю народного танцю України (із 1977 — імені П.Вірського).
Павло Вірський заснував не лише унікальний танцювальний колектив, а й уславив Україну високим мистецтвом на всіх континентах.
Павло Павлович Вірський народився 25 лютого 1905 року в Одесі – місті з багатою культурною спадщиною,в т.ч. знаменитим найдавнішим оперним театром України і заснованою в 1910-х р.р.уславленою балетною трупою. З 1923 р. під керівництвом балетмейстера Роберта Баланотті один за одним ішли найкращі класичні балети: «Лебедине озеро», «Горбоконик», «Копелія», «Корсар»...Тож нічого дивного в тому, що, коли хлопчик потрапив на виставу, він був вражений і захоплений цим чарівним світом танцю, світом, з яким назавжди пов’язав своє життя.
Павло Вірський навчався в Одеському музично-драматичному училищі, де хореографічне відділення очолював Валентин Пресняков (танцівник Маріїнського театру в Петербурзі, учасник Російських сезонів у Парижі, пропагандист ритмічної гімнастики Далькроза і "вільної пластики" Айседори Дункан).У 1923 році юнак уже був зарахований артистом балету і танцював як у спектаклях Роберта Баланотті, так і в новаторській постановці «Йосифа Прекрасного», поставленого в Одесі знаменитим російським хореографом Касьяном Голейзовським. Голейзовський, учень Михайла Фокіна, у той період закликав «здати до архіву стару классику» і невпинно шукав нових для хореографії форм. Одеський театр став першою експериментальною хореографічною лабораторією в Україні. «Одеса — балетний Голлівуд, сучасна фабрика нового танцю! Саме звідси повинен поширитися всією Україною новий балет!» — проголошувало місцеве видання «Театр, клуб, кіно» у 1927 році.
У такій атмосфері починався творчий шлях Павла Вірського. Спілкування з Касьяном Голейзовським пробудило в молодому танцівникові інтерес до вивчення хореографічного фольклору, утвердило у ньому віру в безмежні виражальні можливості хореографії, у раціональність творчого пошуку.
![]() |
![]() |
Касьян Голейзовський | Асаф Мессерер |
Закінчивши в 1927 році навчання в Одесі, він потім рік (1927—28) стажувався в Московському театральному технікумі у знаменитого Асафа Мессерера (рідного дядька Майї Плісецької). Знову педагогом Вірського став талановитий танцівник з віртуозною технікоюта акторською майстерністю. До репертуару Мессерера входили романтичні, лірико-комедійні, героїчні, характерні і гротескові партії класичних балетів. Водночас він прославився, як виконавець хореографічних мініатюр, зокрема і власних постановок.
Працювати Вірський поїхав додому — в Одеський оперний театр. Перші роки його самостійного творчого життя були типовими для кожного танцівника — щоденна багатогодинна робота біля балетного станка, нові, переважно характерні, партії в класичних балетах.
Проте Вірський майже відразу починає займатися і постановочною роботою. У співдружності з випускником Одеського музично-драматичного училища Миколою Болотовим в 1928 році показує оригінальну, самобутню за сценічним рішенням постановку балету Р.Глієра "Червоний мак" а в 1929 році вони ставлять "Есмеральду" Ц.Пуни.
Павло Вірський і Микола Болотов органічно доповнювали один одного: якщо Болотов схилявся до режисури й оригінальних пантомімічних мізансцен, то Вірський мислив яскравими танцювальними образами, легко створював цікаві танки, мав тонке відчуття сучасних пластичних інтонацій. У їхніх балетах ("Лебедине озеро", "Корсар", "Дон Кіхот" і названих вище) гармонійно сполучалися танок і пантоміма, в єдине ціле зливалися елементи класичної і народної хореографії.
У 1931—33 роках Павло Вірський і Микола Болотов — балетмейстери Одеського оперного театру. У 1933—34-му очолюють трупу Харківського театру опери і балету, де ставлять "Раймонду" й "Есмеральду". У 1934—35 роках вони ж керують балетною трупою в Дніпропетровську, де вперше ставлять блискучий комедійний балет за сюжетом "Декамерона" — "Міщанин із Тоскани" (муз. В.Нахабіна) — мабуть, найцікавіший балетний спектакль 30—40-х років в Україні, що пройшов майже на всіх балетних сценах республіки.
![]() |
![]() |
![]() |
Микола Болотов | Стара будівля Харкіського оперного театру | Василь Верховинець |
На той час український сценічний танець існував лише у вигляді вставних номерів у спектаклях українського музично-драматичного театру й одиничних українських опер. Але існувала вже, хоча і невеличка за обсягом, проте фундаментальна праця Василя Верховинця «Теорія українського народного танцю». Як постановник, В.Верховинець прагнув відтворити на сцені лише етнографічно точну копію народного танцю, що не завжди відповідало загалом спектаклю і музичному матеріалу — коли мова йшла про оперу.
Першим кроком Павла Вірського на новому шляху була постановка в Одесі (наприкінці 20-х рр.) танців в опері М.Лисенка «Тарас Бульба». Сповнений емоційного натхнення і могутньої сили «Козачок»— яскрава театралізація народного танцю, збагаченого віртуозною технікою з видозміненими акробатичними трюками, — був першим протиставленням безпосередньому перенесенню на сцену фольклорно-танцювальних зразків у їх споконвічному вигляді.
Запропонований П.Вірським розвиток національної танцювальної лексики на грунті класичного балету відразу зустрів визнання серед танцівників і хореографів. Наступним етапом була Декада української літератури і мистецтва в Москві, для якої Павло Вірський і Микола Болотов поставили танці в опері С.Гулака-Артемовского «Запорожець за Дунаєм», опублікувавши у програмці спеціальне історико-теоретичне обгрунтування цієї постановки. Газета «Правда» (від 13 березня 1936 р.) писала: «Треба прямо сказати, шо танці — найкраще, що було показано у спектаклі. Гопак у четвертому акті «поставив на ноги» буквально весь театр!». Злітаючі високо в повітря танцюристи з шаблями наголо в руках, запаморочливі обертання, майстерне фехтування в танці, стрімкі стрибки і різноманітні присядки, виконані до того ж зі збереженням технічних канонів класичної хореографії (витягнутий підйом, чіткі позиції рук і ніг тощо), вразили не тільки звичайну московську публіку, а й самого Костянтина Сергійовича Станіславського (згадаймо його легендарну фразу «Не вірю!»), який був від гастролей киян у величезному захваті.
Навесні 1937 р. Павло Вірський і Микола Болотов очолюють створений Державний ансамбль народного танцю України. У першій же програмі вони пропонують яскраву театралізацію фольклорних танців, сміливо збагачують традиційну лексику українського танцю елементами класичної хореографії. Звертаючись до історії народу і його сучасності, створюють колоритні сюжетні картини — своєрідні українські балети-мініатюри, такі як "Українська сюїта", "Запорожці" та інші.
Водночас ансамбль стає фольклорно-етнографічною лабораторією, що займається пошуком, фіксуванням і переосмисленням скарбів народного танцю і народної танцювальної музики.
У1939 р. Павла Вірського призначають балетмейстером Ансамблю пісні і танцю Київського військового округу; з 1943 по 1955 рік він працював у Державному ансамблі пісні і танцю Радянської армії ім. О.В.Александрова в Москві.
У 1955 році Павло Вірський повертається в Київ і очолює ансамбль танцю УРСР. Саме в стихії українського танцю повною мірою проявився унікальний талант Вірського-хореографа. Найрізноманітніші концертні програми ансамблю, які створив видатний майстер українського танцю, здобуваючи бурхливе схвалення у глядача багатьох країн світу, демонстрували дивовижну чарівність українського танцю, розкривали його невичерпні скарби. Вірський першим розпочав успішно і послідовно розв'язувати проблему відродження справді українського танцю. Глибока обізнаність із життям свого народу, розуміння національного хореографічного та музичного фольклору засвідчують, що український ансамбль - це «справжня енциклопедія народного танцю, енциклопедія найунікальніша, де зібрано й любовно збережено винятково цінні скарби -зразки народної хореографії» - писав В.Бибику своїй статті «Обаяние подлинного искусства» у 1968 р.
За роки роботи в Ансамблі народного танцю України Павло Павлович Вірський поставив близько ста окремих номерів. Причому, якщо його колега, знаменитий керівник московського Ансамблю народного танцю СРСР Ігор Мойсеєв прославився тим, що «колекціонував» танці всієї країни й усього світу, то Павло Вірський інтерпретував тільки український фольклор і тільки на його основі створював і масові яскраві хореографічні полотна, і проникливі ліричні, героїчні або гумористичні танцювальні мініатюри. Майже піввіку не сходять зі сцени іскрометний «Повзунець», лубочні «Ляльки», до сліз щемливі «Чумацькі радощі», «Одна пара чобіт на вісім ніг» та інші. Фінальний «Гопак», що став візитною карткою ансамблю — півстоліття викликає бурхливі овації у найбільших концертних залах планети.
Творчість Павла Вірського синтезувала досягнення декількох поколінь українських хореографів у сфері сценічної інтерпретації народного ганцю. Він завжди спирався на традиції. Але традиції сприймав творчо, збагачуючи їх досвідом фахового класичного танцівника і талановитого багатопланового хореографа.
Павло Вірський помер 5 липня 1975 року, щойно відзначивши своє 70-ліття, сповнений творчих сил і планів. Лише через два роки, Ансамбль, який ледь не з моменту створення в 1937 року називали «ансамблем Вірського», одержав право офіційно носити ім'я свого творця.
Національний заслужений академічний ансамбль танцю України імені Павла Вірського – це наша справжня всесвітньо відома танцювальна гордість.
Публікуючи відгуки на концерти ансамблю газети різних країн світу одностайно писали про майстерність «трупи П. Вірського», яка, на їхню думку, «не має собі рівних», є «вищим ступенем досконалості в мистецтві».
Артисти ансамблю «створюють враження, що за цією легкістю немає важкої праці. Це найкращий у мистецтві результат, до якого може прагнути артист» – писала канадська газета «Торонто Дейлі Стар».
Ці українські танці мають одну особливість - доходити до серця всіх тих, хто їх дивиться... Україна танцює і ніби несе нам чистоту і радість світла» - так у захваті писала бельгійська газета “Драпо руж” у 1969 році.
За матеріалами сайтів:
http://calendar.interesniy.kiev.ua/Event.aspx?id=497
http://vuzlib.com/content/view/1557/62/
http://100v.com.ua/uk/Pavlo-Virskiy-person
http://virsky.kiev.ua/virskiy.html
http://ukrlibrary.com.ua/books/5/1/4/virsky.html
https://sites.google.com/site/artistibalet/home/vidomi-baletmejstri<
https://www.youtube.com/watch?v=0B7Qes-cgWg#t=82
Матеріал підготувала Перевозник Т.В.
Ключові слова: українська культура, українська хореографія, українські народні танці, Павло Вірський; Украинская культура, украинская хореография, украинские народные танцы, Павел Вирский; Ukrainian culture, Ukrainian choreography, Ukrainian folk dances, Paul Virsky.