Василь Симоненко – знакова постать другої половини минулого століття – і то не тільки в розрізі мистецькому, літературному, а й у контексті суспільному, оскільки його поезія перейнята таким потужним громадянським пафосом, що його могли почути не тільки друзі та вороги, а й пересічні українці.
Український поет Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року в селищі Біївці Лубенського району на Полтавщині.
Після закінчення семирічки вступив до восьмого класу середньої школи в сусідньому селі Тарандинці, що за дев’ять кілометрів від Біївців. Під час заметіль, великих морозів учні, котрі мешкали недалеко від школи, пропускали уроки, а Василь – ніколи. Бувало, приходив тільки він сам. Після закінчення середньої школи із золотою медаллю в 1952 році В. Симоненко вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка, після закінчення якого працював у редакції газет «Черкаська правда», «Молодь Черкащини», «Робітнича газета».
Перша збірка «Тиша і грім» вийшла у 1962 році. Вірші Василя Симоненка вражають винятковою сердечністю і теплотою, душевністю і заглибленням у загальнолюдські проблеми.
Разом з іншими талановитими представниками українського молодого покоління Василь Симоненко бере участь у роботі Клубу творчої молоді. Але не пасивним слухачем – він сам активно виступав на літературних вечорах, брав участь у творчих дискусіях, виїздив на зустрічі із робітничою і сільською молоддю, мав свідому просвітницьку настанову: розбудити в своїх сучасниках почуття національної гідності, запалити їх прагненням національного відродження.
Однак Василеві цього було замало. Його діяльна натура потребувала конкретних результативних справ.З ентузіазмом включився в роботу комісії, метою якої було перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і відшукати місця таємного поховання жертв сталінських репресій.
Разом з українською художницею Аллою Горською він обходив десятки сіл і розпитував сотні людей і за допомогою своїх добровільних помічників, з числа тамтешніх жителів, виявили урочища жахливих більшовицьких злочинів.Так були віднайдені таємні братські могили на Лук’янівському і Васильківському кладовищах, у Биківнянському лісі. До київської міськради було надіслано лист із проханням оприлюднити ці місця і встановити меморіали загиблим, але прохання було проігнороване.Хтозна, чи розумів тоді Василь, що чинить, по суті, громадянський подвиг, однак він не міг не розуміти, що підписує собі смертний вирок.
Влітку 1963 року Василя Симоненка було затримано на залізничному вокзалі в Черкасах під час дріб’язкової сварки з буфетницею, яка передчасно зачинялася. Потім він чомусь опинився в камері затриманих лінійного відділення міліції, де його жорстоко побили працівники міліції залізничної станції. Відтоді й почало погіршуватися здоров’я поета.Василь весь час страждав на болі в попереку, які лікарі були не в змозі полегшити.
Уже в 60 ті роки минулого століття набули великої популярності самвидавні поезії В. Симоненка, що поклали початок українському рухові опору 1960-1970-х рр., і становили відчутну сатиру на радянський лад. Частина цих творів: «Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка», «Дума про щастя», «Одинока матір», «Брама», «Гранітні обеліски, як медузи …», «Курдському братові» тощо були опубліковані закордоном.
Окремий цикл становлять твори, в яких поет висловлює синівську любов до Батьківщини, до рідної землі, до простих трудівників, що вирощують хліб: «Задивляюсь у твої зіниці», «Є тисячі доріг», «Український лев», «Україні» та інші. Своєрідним заповітом В. Симоненка стали його знамениті «Лебеді материнства» як гімн синівської любові, патріотизму. Частина цього твору (починаючи зі слів «Виростеш ти, сину…») покладена на музикуЛ. Пашкевича і стала піснею. Зберігся рукопис вірша, який свідчить про велику роботу поета над текстом. За життя вийшла лише одна збірка поезій В. Симоненка – «Тиша і грім».
В. Симоненко був люблячим батьком. Син Олесь згадував як батько грався з дітьми, розповідав їм казки, читав вірші. Він навіть казку «Цар Плаксій та Лоскотон» написав за одну ніч, а наступного дня читав її вже Олесеві як своєму першому «критикові».
Завдяки неймовірним зусиллям друзів вдалося опублікувати посмертно збірки В. Симоненка: «Земне тяжіння» (1964), «Поезії» (1966), казки «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963), «Подорож у країну Навпаки» (1964), збірку новел «Вино з троянд» (1964), «Лебеді материнства» (1981).
Твори Василя Симоненка наповнені юнацьким моральним максималізмом: чорне завжди залишається чорним, якої б подоби воно не набувало. Поетові боліли страждання кожної, як тоді казали, «маленької людини». Для нього «маленьких» не було. Турбували його проблеми майбутнього, можливість виродження людини, але він завжди вірив у людські сили («Кирпатий барометр»). Вірші Василя Симоненка завдяки гостроті своєї проблематики і зараз залишаються актуальними.
13-го грудня 1963 року внаслідок тяжкої хвороби 28-річний поет помер. Похований у Черкасах.
В незалежній українській державі творчий здобуток Василя Симоненка оцінюється по-новому. Мірою краси поета стала міра життєвої правди і свободи. Його твори побачив світ, їх читають, на них виховуються покоління громадян України. У 1995 році Василю Симоненку було посмертно присуджено Національну премію України імені Тараса Шевченка за збірки поезій та прози «Лебеді материнства», «У твоєму імені живу», «Народ мій завжди буде». Твори Василя Симоненка дістали всенародне визнання. Його поезія розлилася піснею по українській землі. Сьогодні не втратили актуальність і п’ять заповідей поета: знати рідну мову (говорити українською мовою, а не «на українській мові»); стати освіченою людиною;не бути байдужим до людей;працювати до сьомого поту.
Наукова бібліотека пропонує ознайомитися зі збіркою поезії, до якої ввійшли поетичні твори Василя Симоненка, яку ви можете отримати на абонементі художньої літератури (вул. Алчевських, 44). А також Вашій увазі пропонуємо список Інтернет джерел з даної тематики.
- Поезія [Текст] : поезія / Л. Костенко, О. Олесь, В. Симоненко [та ін.]. - Київ : Наук. думка, 1998. - 222 с.
ВЕБЛІОГРАФІЯ
