«Я хочу життя, ще я хочу борні! Надія моя ще жива» Дніпрова Чайка
Українська письменниця, перекладачка, фольклористка, педагогиня, громадська діячка Дніпрова Чайка [справжнє прізвище Людмила Олексіївна Березіна] народилася в селі Карлівка (тепер Зелений Яр на Миколаївщині) у сім'ї священника. У 1879 році закінчила Одеську приватну жіночу гімназію, потім вчителювала, посилено вивчала українську мову, літературу, зокрема творчість Тараса Шевченка.
Людмила Березіна написала чимало віршів, оповідань, лібрето дитячих опер. У 1885 році побачили світ її перші вірші «Вісточка» та «Пісня», надруковані під псевдонімом Дніпрова Чайка. Цього ж року Людмила Олексіївна одружується зі засланим до Херсона за українофільську діяльність єлисаветградським статистиком і письменником Феофаном Олександровичем Василевським. З ним молоду поетку і вчительку познайомив відомий історик Володимир Антонович ще в серпні 1884 року. В Херсоні чоловік Дніпрової Чайки обіймав скромну посаду губернського статистика. Це був час плідної роботи для Людмили Олексіївни. Вона писала вірші і прозу, свої чудові римовані «Морські малюнки», твори для дітей – казки, вірші (зокрема, її перу належать лібрето дитячих опер «Коза-дереза», «Краплі-мандрівниці», «Пан Коцький», «Весна-красна»). Як згадував А. Конощенко, «Козу-дерезу» Дніпрова Чайка написала буквально за два чи три дні, музику до неї (з народних пісень) дібрали О. О. Русов, О. О. Ліндфорс та сам А. Конощенко. Опера була вперше виконана в Херсоні, дитячими силами, 1886 року, а вже пізніше її було надруковано в Галичині, в обробці М. В. Лисенка.
Увесь творчий доробок Дніпрової Чайки був тісно пов’язаний з Херсонщиною. Ось чому мова героїв оповідань письменниці така різнобарвна, насичена діалектизмами (полонізмами, галицизмами і, звісно, русизмами). Соціолінгвістично це пояснюється особливостями заселення південних земель України, іншими причинами, а психологічно – і це, мабуть, головне – клопіткою роботою Дніпрової Чайки по збиранню мовного матеріалу серед селян та інтелігенції Таврії. Дніпрову Чайку хвилювало незадовільне становище рідної мови на Півдні України, тому в своїй учительській і письменницькій діяльності вона надавала цьому питанню неабиякої ваги.
З початку перебування в Херсоні 24-річна письменниця бере активну участь у роботі місцевого просвітницького гуртка, організованого земським статистиком О. О. Русовим, який займався також етнографією та фольклористикою. В гостинному будинку О. О. Русова, де у ті роки гуртувалася передова інтелігенція Херсона, Людмила Олексіївна зустрілася з корифеями української сцени М. Садовським, П. Саксаганським, М. Заньковецькою, а також драматургом, режисером і актором І. Карпенком-Карим.
Разом з чоловіком і М. Ф. Чернявським Дніпрова Чайка займалася поширенням творів передових російських письменників, гнівних віршів Т. Г. Шевченка, тісно дружила з членами колишніх таємних політичних товариств у Єлисаветграді, які за антимонархічну діяльність були переведені на службу до Херсона.
У 1887 році подружжя Василевських за участь у Херсонській народницькій громаді було виселено з міста. Василевські оселяються в с. Королівка, тепер Попільнянського району. Письменниця пильно приглядається до життя селян, налагоджує з ними тісні взаємини, подає їм медичну допомогу. Вона часто приїжджає до Києва, де встановлює дружні стосунки з М. Лисенком, М Старицьким, М. Заньковецькою, знайомиться з Оленою Пчілкою та Лесею Українкою. Дніпрова Чайка продовжує багато і плідно працювати: писати вірші, оповідання, збирати фольклор.
Наприкінці 1895 року родина Василевських повертається до Херсона. Південноукраїнський колорит продовжує домінувати в її творчості, як і свободолюбиві демократичні настрої в таких творах, як «Плавні горять», «Вольтер’янець», «Чи сквитались», «Тень не созданных созданий» та ін. У 1905 році за участь у виступах на зборах із закликом боротися проти експлуататорів, а також за допомогу політичним в’язням, котрих, до речі, вона час від часу переховувала в своєму домі, Дніпрову Чайку було заарештовано, однак невдовзі звільняють. Тим часом подружнє життя Людмили Олексіївни та Феофана Олександровича руйнується. Чоловік, і сам переконаний українець, починає дедалі частіше дорікати дружині, що вона «більше переймається фольклором, аніж домашніми справами». Василевські розлучаються.
13 квітня 1915 р. «у нападі душевного розладу» 60-річний Феофан Олександрович вкоротив собі віку, кинувшись під потяг. Перед тим залишили цей світ близькі Людмилі люди: Борис Грінченко, Микола Лисенко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка…
13 квітня 1915 р. «у нападі душевного розладу» 60-річний Феофан Олександрович вкоротив собі віку, кинувшись під потяг.
Останні роки життя тяжко хвора письменниця жила в родині старшої дочки Оксани, яка працювала лікарем. Померла письменниця 13 березня 1927 року в с. Германівка, що на Київщині. Похована вона 16 березня в Києві, на Байковому кладовищі.
З 66 років життя, які відвела їй доля, понад 20 років Дніпрова Чайка жила і творила на Херсонщині. Літературна спадщина Дніпрової Чайки невелика за обсягом, але вагома своїм реалістичним змістом, демократичними ідеями. Письменниця залишила певний слід в українській художній культурі межі ХIХ – ХХ століть. Її романтична щирість, прагнення творчої самореалізації, поетична безпосередність, епістолярна активність, громадська дієвість, алегорійна експресивність свідчили про глибокі художньо-естетичні процеси, що відбувалися в надрах українського мистецтва, й сприяли піднесенню національної художньо-образної свідомості на нові щаблі концептуального й формотворчого розвитку. Краща її частина по праву входить у духовну скарбницю українського народу.
Творчу діяльність Дніпрової Чайки поціновував М. Лисенко, який плідно з нею співпрацював. Йому імпонували у її художній манері доступність, емоційність і почуттєва виразність. Як стверджує Н. Вишневська, «з голосу Дніпрової Чайки М. Лисенко записав чимало народних пісень. На її вірші він написав романси «Я вірую в красу», «Хіба тільки рожам цвісти», «Єрихонська рожа» та ін., а на лібрето письменниці створив дитячі опери «Коза-дереза», «Зима й весна», «Пан Коцький».
Талант письменниці високо оцінили І. Франко, Олена Пчілка та М. Коцюбинський, який на обкладинці своєї збірки оповідань «Дорогою ціною», виданої у Києві 1902 р. зробив такий напис: «Високошановній і талановитій авторці «Морських малюнків» – Людмилі Олексіївні Василевській щиро прихильний автор».
Дніпрова Чайка була надзвичайно комунікативною особистістю. Її стосунки, листування з багатьма визначними українськими письменниками й митцями – це окрема ніша в українській культурі. Вона приятелювала, підтримувала дружні стосунки з М. Старицьким, Оленою Пчілкою, І. Карпенком-Карим, Панасом Мирним, І. Франком, Л. Яновською, М. Коцюбинським, Лесею Українкою, М. Заньковецькою, Д. Марковичем, О. Русовим та С. Русовою, Ганною Барвінок, В. Самійленком, Б. Грінченком, А. Кримським, Д. Яворницьким та іншими. Ці контакти були для неї нагальною духовною потребою і відрадою у скрутні хвилини особистого життя. Вони надихали її на творчість, на громадську активність, на служіння широким народним верствам і загальнодемократичним ідеалам. Епістолярна й рукописна спадщина Дніпрової Чайки зберігається в Інституті рукопису НБУВ, у відділі рукописів Інституту літератури імені Т. Шевченка НАН України.
Від 2013 р. ім`я Дніпрової Чайки носить Херсонська обласна дитяча бібліотека.
Пропонуємо ознайомитися з твором письменниці, який є в фонді Наукової бібліотеки:
- Народні пісні з голосу Дніпрової Чайки та в її записах [Текст] / упоряд., вступ. ст. та приміт.: О. І. Дея, В. Г. Пінчука. ‒ Київ : Муз. Укpаїна, 1974. ‒ 215 с. : іл. ‒ (Укр. нар. пісні в зап. письменників)
Для пошуку інших видань радимо скористатися Електронним каталогом Наукової бібліотеки
