За переказами, напівлегендарна українська народна співачка і поетеса часів Хмельниччини, Маруся Чурай народилася у 1625 (за іншими версіями – у 1628 або 1629) році у сім’ї козацького сотника Гордія. Після смерті батька, який у 1648 році був спалений як бунтівник у Варшаві на багатті, залишилася жити з матір’ю у Полтаві. В юності дівчина мала багато залицяльників, серед яких був молодий козак Іван Іскра, але своє серце вона віддала Грицю Бобренку, сину хорунжого Полтавського полку, з яким згодом таємно заручилася. Зі спалахом Хмельниччини у 1648 році Гриць вирушив на війну, обіцяючи повернутись. Проте коли Гриць повернувся до Полтави, він вже не звертав уваги на Марусю. Зраджена дівчина не витримала втрати та вирішила отруїти себе зіллям, що вона таємно взяла у місцевої бабусі-відьми, але яке ненароком випив Гриць.
Влітку 1652 року полтавський суд засудив Марусю до страти, але її було амністовано універсалом Богдана Хмельницького, який приніс Іван Іскра, де зазначалося дарувати їй життя «за заслуги її батька та солодкі пісні». Для покути дівчина ходила на прощу до Києва, але повернувшись у 1653 році до Полтави померла у віці 28 років, не перенісши смерті коханого (за іншими даними – в 1652 році у Полтаві від сухот невдовзі після амністії або стала монашкою якогось з українських монастирів).
Марусі Чурай приписують авторство близько 40 пісень. Серед них найвідоміші: «Віють вітри», «Сидить голуб на березі», «Зелений барвіночку», «На городі верба рясна», «Ой не ходи, Грицю», «Грицю, Грицю, до роботи», «Засвистали козаченьки», «Котилися вози з гори», «Ішов Милий Горонькою».
Марусю традиційно називають «дівчиною з легенди», оскільки реальність її існування документально не підтверджується. Образ «української Сапфо» склався під впливом літературних творів ХІХ – ХХ сторіч (балад, поем, драм, повістей, романів українською, польською та російською мовами), створених на основі народних оповідань.