13 листопада ‒ народився Остап Вишня

11/13/2021

«Треба любити людину. Більше ніж самого себе». Остап Вишня

Остап Вишня – письменник, який у 20-х роках заохотив мільйони людей до читання української літератури. Глибокий знавець народного життя, народних дум, поривів, мови, звичаїв, воістину народний письменник. Його ім'я стало чи не найпопулярнішим після Т. Шевченка.

Український письменник, новеліст, класик сатиричної прози ХХ століття Остап Вишня (справжнє ім’я – Павло Михайлович Губенко) народився 13 листопада 1889 року на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній (17 дітей) селянській сім'ї. Закінчив початкову, потім двокласну школу в Зінькові, згодом продовжив навчання в Київській військово-фельдшерській школі, після закінчення якої (1907) працював фельдшером ‒ спочатку в російській армії, а з часом ‒ у хірургічному відділі лікарні Південно-Західної залізниці. Та, як згадував письменник, він не збирався присвятити себе медицині ‒ тож, працюючи в лікарні, займався самоосвітою, склав екстерном екзамен у гімназію і у 1917 році вступив до Київського університету, однак залишив навчання й зайнявся журналістською та літературною діяльністю.

У 1919 році Павло Губенко, як і чимало ентузіастів відродження національної культури, діячів, урядовців УНР, потрапив до Кам'янця-Подільського, де написав перший твір – фейлетон «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)», який за підписом «П. Грунський» (перший псевдонім) був надрукований у кам'янець-подільській газеті «Народна воля».

У 1920 році він повернувся до Києва. Восени був заарештований органами ЧК і як «особливо важливий контрреволюціонер» відправлений на додаткове розслідування до Харкова. Не виявивши «компромату» в діях Павла Губенка ні за гетьманщини, ні за петлюрівщини, у 1921 році його випустили з в'язниці. У квітні цього року письменник став працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК», а кількома місяцями пізніше – відповідальним секретарем «Селянської правди», на сторінках якої 22 липня 1921 року під фейлетоном «Чудака, їй-богу!» вперше з'явився підпис Остап Вишня.

Слово гумориста користувалося дедалі більшою популярністю. Виходили одна за одною збірки усмішок: «Діли небесні» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), «Реп’яшки», «Вишневі усмішки (сільські)» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села», «Українізуємось» (1926), «Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки театральні» (1927), «Ну, й народ», «Вишневі усмішки закордонні» (1930); двома виданнями (1928 і 1930) побачило світ зібрання «Усмішок» у чотирьох томах тощо.

Протягом тривалого часу Остап Вишня офіційно не був членом письменницьких організацій. Лише наприкінці 20-х років, після ліквідації ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), він став одним із організаторів Проліт-фронту. Приятелював із М. Хвильовим і М. Кулішем. У 1930-1931 роках письменник створив повноцінний драматургічний твір комедію «В’ячеслав», де порушив проблеми виховання. Твір був опублікований лише після смерті письменника в 1957 році у книзі «Привіт! Привіт!».

26 грудня 1933 році Остап Вишня був заарештований і абсолютно безпідставно звинувачений у спробі вбивства секретаря ЦК КПУ Постишева, зазнає численних тортур і запитів, і зізнався в усьому, чого домагалися від нього слідчі. 23 лютого 1934 року – судова «трійка» визначила міру покарання – розстріл, а з березня рішенням колегії ОДПУ його замінили десятирічним ув’язненням. Письменник відбував ці строки в Ухті, Комі АРСР, на руднику Еджит-Кирта. Виконував різні роботи, працював фельдшером, плановиком у таборі, у редакції багатотиражки Ухтпечтабору «Северный горняк», де написав 22 нариси про трударів, які мріють завоювати суворий північний край.

У 1943 році Остап Вишня вийшов на волю, наступного року повернувся до літературної діяльності, надрукувавши 26 лютого в газеті «Радянська Україна» усмішку «Зенітка», що обійшла усі фронти, часто звучала по радіо.

Через кілька років виходять політичні фейлетони та памфлети «Самостійна дірка» (1945), збірки гумору «Зенітка» (1947), «Весна-красна» (1949), «Мудрість колгоспна» (1952), «А народ воювати не хоче» (1953), «Великі ростіть!» (1955), «Нещасне кохання» (1956) та ін.

Гумористичні твори Остапа Вишні мали великий успіх у читачів і друкувались в перекладах російською та іншими мовами народів колишнього СРСР. Він працював над перекладами творів російських та світових класиків ‒ М. Гоголя, А. Чехова, О. Сухово-Кобиліна, Марка Твена, О’Генрі, Я. Гашека, Я. Неруди. Дуже любив Гоголя і дав прекрасний переклад його «Ревізора».

Проводив велику громадську роботу (був членом редколегії журналу «Перець» і одним із найактивніших його співробітників, членом правління Спілки письменників України).

У 1955 році Остап Вишня був реабілітований судовими органами, а 28 вересня 1956 року письменник помер.

Літературна спадщина Остапа Вишні – це насамперед тисячі гуморесок у щоденній пресі на всі теми дня – усмішки, або «реп’яшки», як назвав їх сам автор. На вимогу читачів їх видавали окремими збірками. Упродовж життя Остап Вишня написав близько двох із половиною тисяч творів: це гуморески, нариси, фейлетони, памфлети, мемуари, щоденник, переклади. На початку 1930 року тираж книжок Остапа Вишні доходив до 2 мільйонів примірників, нечуваної тоді цифри. Задля того, щоб читати О. Вишню, не один селянин ліквідував свою неписьменність, робітники й службовці вчились читати українською мовою. До Вишні щодня приходили сотні листів із подяками, з проханнями допомогти проти різних кривд, різних бюрократів. Мов до президента, пробивались до нього із найдальших закутків країни на аудієнцію. Він нікому не відмовляв і надокучав представникам влади і фейлетонами, і особистими клопотаннями.

З упевненістю можна сказати, що мало хто з письменників того часу був таким близьким до народу, як Остап Вишня, який ніколи не забував та не цурався свого коріння. Йому випало жити в пору великих соціальних зрушень, у період світлих надій і чорної розпуки, епохальних звершень і масового терору. Як багато він міг би зробити, якби в період найвищого розквіту не зазнав нищівного удару...десятирічного ув'язнення у північних таборах. «Ой як буде соромно комусь за мої страждання» – писав Остап Вишня. Надіявся на сором людей , які давно втратили совість. Може тому й сподівався, що сам був совістю України. Великий гуманіст із гумором і усмішкою долав особисті життєві проблеми і вчив читача не опускати руки, вірити в щасливе майбутнє.

Наукова бібліотека пропонує переглянути віртуальний огляд збірок Остапа Вишні «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився» та «Лицем до села»

Пропонуємо ознайомитися з творами Остапа Вишні, які є в фондах Наукової бібліотеки:

Вишня, Остап. Вот так и пишу [Текст] : рассказы, фельетоны, юморески / Остап Вишня; вступ. ст. Ф. Макивчука ; худ. Ю. Копылова. – М. : Пpавда, 1984. – 255 с.
Вишня, Остап. Якби моя бабуся встали [Текст] : вибрані твори / Остап Вишня . – Київ : Веселка, 1976. – 157 с.
Вишня, Остап.Твори [Текст] : в 4 т. Т. 1. Усмішки, фейлетони, гуморески, 1919-1925 / Остап Вишня. – Київ : Днiпpо, 1988. – 526 с.
Вишня, Остап. Твори [Текст] : в 4 т. Т. 2. Усмішки, фейлетони, гуморески 1925-1933 / Остап Вишня. – Київ : Днiпpо, 1988. – 461 с.
Вишня,Остап. Твори [Текст] : в 4 т. Т. 3. Усмішки, фейлетони, гуморески 1944-1950 / Остап Вишня. – Київ : Днiпpо, 1989. – 398 с.
Вишня, Остап. Твори [Текст] : в 4 т. Т. 4. Усмішки, фейлетони, гуморески 1951-1956 / Остап Вишня. – Київ : Днiпpо, 1989. – 606 с.
Вишня, Остап. Фейлетони. Гуморески. Усмішки. Щоденникові записи [Текст] : юмор, сатира / Остап Вишня ; упоряд. І. В. Зуб. – Київ : Наук. думка, 1984. – 558 с.
Вишня, Остап. Послушайте старика! [Текст] : юмор. рассказы / Остап Вишня ; пер. с укр. Е. Весенина. – М. : Детгиз, 1957. – 118 с.
Вишня, Остап. Вишневі усмішки [Текст] : усмішки, фейлетони, нариси / Остап Вишня ; упоряд. І. М. Дузь. – Одеса : Маяк, 1983. – 272 с.
Вишня, Остап. Вибране / Остап Вишня. – Харків : Прапор, 1981. – 304 с.
Вишня, Остап. Діла наші і діла не наші [Текст] : гумор. оповідання / Остап Вишня. – Київ : Держ. вид-во худож. літ., 1953. – 75 с.