Михайло Олександрович Максимович був одним з останніх у світовій науці вчених-енциклопедистів. Важко навіть перелічити всі сфери його діяльності: ботаніка, історія, етнографія, лінгвістика, археологія, філософія, поезія... Діапазон інтересів, різнобічність і творча обдарованість Михайла Максимовича, вільне володіння давніми й сучасними мовами (при цьому глибокі знання майже всіх слов'янських говорів) вражали його сучасників. Тож не дивно, що саме йому випала честь стати організатором і першим ректором Київського університету Святого Володимира.
Народився Михайло Олександрович Максимович 15 вересня 1804 року на хуторі Тимківщина Черкаської області. Закінчив Новгород-Сіверську гімназію (1812-1819 рр.), словесне відділення філософського факультету Московського університету (1819-1821 рр.).
30 червня 1827 року захистив дисертацію «О системах растительного царства», за яку йому було присвоєно ступінь магістра фізико-математичних наук.
4 березня 1834 року Михайло Максимович призначений ординарним професором кафедри російської словесності й деканом 1-го відділення філософського факультету університету Святого Володимира. 16 жовтня 1834 року був затверджений на посаді ректора Київського університету.
У зв'язку з погіршенням стану здоров'я Михайло Олександрович Максимович пішов із посад ректора й декана 11 грудня 1835 року, залишившись професором кафедри російської словесності.
12 червня 1845 року Михайло Олександрович пішов у відставку й оселився у своєму маєтку Михайлова Гора неподалік Золотоноші, присвятивши себе науково-літературній та громадській діяльності. Останні роки Михайло Максимович, періодично навідуючись до Києва та Полтави, проводив у своєму родовому хуторі, у рідних місцях, куди його душа тяглася все життя. Тут він і помер 22 листопада 1873 року.
Вклад Михайла Максимовича у розвиток української історії, словесності, ботаніки та інших галузей воістину неоціненний. Як фольклорист Михайло Максимович опублікував кілька найцінніших робіт: «Малоросійські пісні», «Збірник українських пісень», «Українські народні пісні».
Внесок у філологічну науку позначився появою етимологічного правопису, створенням класифікації слов’янських мов, вивченням древніх пам’яток «Слово о полку Ігоревім», «Повесть временных лет» та ін.
Історичні дослідження Михайла Максимовича присвячені періоду князівств і козацько-гетьманському періоду. «Нарис Києва», «Бубнівська сотня», «Зоряниця» – одні з робіт, які мали особливе значення для розвитку історичної науки. Також Михайло Максимович створив першу в Україні археологічну роботу «Українські стріли найдавніших часів».
Наукові дослідження в галузі ботаніки дають право Михайлу Максимовичу вважатися основоположником вітчизняної науки про рослини. («Про системи рослинного царства», «Основи ботаніки» тощо).
Багато в чому завдяки Михайлу Олександровичу, Київ (доти відомий переважно філософсько-богословською школою) уже до середини XIX ст. перетворився на один із найбільших наукових центрів. Під ідейним впливом першого ректора університету Святого Володимира склалось і функціонувало Кирило-Мефодіївське братство, а також «Київська громада» на межі 50-60-х років. Зрештою, від Михайла Максимовича веде той ланцюжок науково-творчої наступності, який у 1918 році зумовив створення в Києві Української академії наук (нині ‒ Національна академія наук України), яку очолив учений світового масштабу В. Вернадський.
Дослідники творчої спадщини М. О. Максимовича називають його «українським Ломоносовим», людиною «універсальних інтересів», яка прожила інтенсивне, багатогранне життя, мала «всеєвропейське визнання», залишилася в народній пам’яті «нащадком козацького роду», «діячем доби Відродження», вченим, патріотом, який підніс українську науку на рівень найкращих світових досягнень. Спадщина М. О. Максимовича і в наш час цікавить дослідників різних напрямів та профілів: філософів і педагогів, істориків і журналістів, філологів і психологів та багатьох інших представників інтелігенції.
