Олена Теліга − видатна поетеса і громадська діячка, борчиня за волю України, життя і смерть якої є яскравим прикладом вірності своїм переконанням, нерозривності Слову та Вчинку.
Українська поетеса, літературна критикеса, діячка української культури, діячка ОУН Олена Теліга (Олена Іванівна Шовгенева) народилася 21 липня 1906 року в Петербурзі. Батько її, Іван Шовгенов, українець за походженням, був відомим вченим-гідротехніком, професором Петербурзького університету. Мати − дочкою православного священика з Поділля, педагогинею, вихованкою Бестужівських курсів. Перші роки дитинства були безтурботними і щасливими. Батьки жили заможно, і тому діти (Олена і двоє братів) мали все необхідне, щоб здобути гарне виховання і достойну освіту. Оленка, улюблениця батька, росла амбітною і жвавою. Крім російської, вона добре володіла французькою та німецькою мовами, лише рідної, української, не знала, тому що українкою себе не усвідомлювала.
Напередодні 1917 року Івана Шовгенова запросили на викладацьку роботу до Київського політехнічного інституту. Вир революційних подій не обминув родину: батько незабаром став одним із міністрів уряду УНР, а старший брат Олени − вояком української армії. Після поразки української революції вони емігрували до Чехії, а мати з молодшими дітьми залишилася в окупованому більшовиками Києві. П’ятнадцятирічна дівчина змушена була працювати посильною в Політехнічному інституті, а влітку підробляти на городах за мізерний пайок. Так розпочалося гартування її характеру, про що вона згодом розповіла в автобіографічному оповіданні «Або − або». Хоча кожний день Олени був боротьбою за виживання, проте вона не переймалася тим, не зациклювалася на буденності, намагалася зберегти почуття гідності.
Залишатися в Києві родині ставало все більш небезпечним. Навесні 1922 року мати з дітьми покинула Україну і виїхала до чоловіка. У 1924 році Шовгенови переїхали до чеського міста Подєбари, де батько працював ректором Української господарської академії, а Олена вчилася на літературному відділенні Українського вищого педагогічного інституту імені М. Драгоманова. Для майбутньої поетеси розпочалася смуга еміграції, яка тривала майже все її свідоме життя, сповнене туги за батьківщиною і непереборним бажанням повернутися у вільну, незалежну Україну.
В еміграції Олена запитувала в батька, чому ніколи він не розповідав їй про свою батьківщину. Той відповів, що Україну кожен повинен знайти в своєму серці сам, тоді й любов до неї буде справжньою, вистражданою і сильною. Батько (мудра людина!) знав, про що говорив: Олена справді почала шукати «свою» Україну. Це була справжня одіссея, утвердження її національної самосвідомості та українського «я».
На формування світогляду Олени Теліги вирішальний вплив справило те оточення, в якому вона опинилася в роки еміграції. Колишні вояки армії УНР болісно переживали поразку української революції та втрату власної державності. Нові друзі Олени вважали необхідним, щоб українці, насамперед, усвідомили свою національну ідентичність та вміли підпорядкувати власні інтереси найвищій меті − боротьбі за незалежність своєї держави. Ідеологом серед них став Дмитро Донцов. У своїх творах він наголошував на тому, що лише та нація зможе утвердити себе і вижити, яка у ворожому середовищі виявила себе дужчою. Ідеї Д. Донцова, а пізніше і особиста зустріч з ним, суттєво вплинули на свідомість Олени Теліги. На сторінках його журналу «Вісник» вона друкувала переважну більшість своїх поетичних і публіцистичних творів.
І в поезії, і в публіцистичних творах Олена Теліга прагнула до розуміння ролі жінки в житті суспільства. У її вірші «Мужчинам» звучить передчуття неминучої битви, в яку жінки поведуть своїх чоловіків. А яка ж має бути їхня, жіноча, роль? Найвища місія жінки − дарувати чоловікам ніжність, віру в їхню міць і цим підтримувати їхній дух. Хоча братися за спис − не жіноча справа, але коли буде потрібно, жінка стане поряд з чоловіком і піде за ним до кінця.
З початком Другої Світової війни у долі Олени Теліги відбувався останній крутий поворот. Українська діаспора чекала на зіткнення гітлерівської Німеччини з Радянським Союзом, сподіваючись, що Україна, скориставшись цим, виборе собі незалежність. Зустріч і знайомство Олени Теліги з Олегом Ольжичем стало вирішальним в остаточному виборі: вона стала членом ОУН. Восени 1941 року разом з Уласом Самчуком Олена нелегально повернулася у Київ, де одразу взялася до організації культурного життя України: очолила Спілку українських письменників, розпочала редагувати літературно-мистецький альманах «Літаври» (додаток до газети «Українське слово»). За короткий час навколо Олени Теліги згуртувалася українська творча інтелігенція. Уперше після довгих років більшовизму почали відкрито говорити про власну державність, знову замайоріли жовто-блакитні національні прапори, залунала українська мова, розпочала правитися служба Божа в храмах.
У грудні 1941 року було заарештовано ряд співробітників «Українського слова», що невдовзі припинив своє існування. Смертельна небезпека нависла і над О. Телігою, але вона категорично відмовилася залишити місто, спрямовуючи всі зусилля на роботу Спілки. Вранці 9 лютого 1942 року під час чергового засідання гестапо заарештувало всіх присутніх. Абсолютно непричетний до справ Спілки Михайло Теліга добровільно пішов разом зі своєю дружиною на смерть. Через декілька днів, ймовірно 21 лютого 1942 року, їх розстріляли в Бабиному Яру. Згодом у камері гестапо був знайдений короткий напис під тризубом: «Тут сиділа і звідти піде на розстріл Олена Теліга». Це було останнє свідчення про поетесу і борця, мужність і героїзм якої визнали навіть вороги.
За свої неповні тридцять п’ять років Олена Теліга не встигла видати жодної книжки, та й більшість рукописів загубилася під час переїздів та у вирі воєнних років. Лише після смерті поетеси вийшло три її збірника: «Душа на сторожі» (1946 р.), «Прапори духа» (1947 р.), «На чужині» (1947 р.). Творча спадщина О. Теліги налічує 40 віршів, 15 публіцистичних статей, а також оповідання «Або ‒ або». Оцінюючи творчість поетеси та її життєвий шлях, критики ставили її нарівні з Лесею Українкою.
З метою вшанування пам’яті видатної української поетеси, громадської діячки та борця за незалежність України Всеукраїнським жіночим товариством імені Олени Теліги було засновано Міжнародну літературно-мистецьку премію імені Олени Теліги, першою лауреаткою, якої стала Ліна Костенко. Щороку проводиться конкурс на краще виконання творів поетеси «Щоб далі йти дорогою одною», в якому беруть участь школярі та студенти. У київській школі № 97 імені Олени Теліги створено музей поетеси. На ниві українського книговидавництва плідно працює також і видавництво імені Олени Теліги.
Пропонуємо ознайомитися з літературою на дану тематику, яку ви можете отримати, звернувшись до Наукової бібліотеки:
- Дороговказ. Поезії О. Теліги та О. Ольжича. - Київ : Вид-во iм. О. Телiги, 1994. - 44 с.
- Жіночий погляд [Текст] / авт.-упоряд. А. П. Краснящих. - Харків : Фоліо, 2009. - 345 с.
- Героїня національного визволення : до 100-річчя від дня народження О. І. Теліги // Знаменні дати : календар-2006. ‒ 2006. ‒ № 1. ‒ С. 132-138.
Для пошуку інших видань радимо скористатися Електронним каталогом Наукової бібліотеки
