«Писати треба так, як люди говорять.» І. Нечуй-Левицький
Український прозаїк, драматург, перекладач, педагог, магістр богослов'я Іван Семенович Нечуй-Левицький [справжнє прізвище Левицький] народився 25 листопада 1838 року в селі Стеблів Канівського повіту Київської губернії (нині селище міського типу в Корсунь-Шевченківському районі Черкаської області) у сім'ї сільського священика. Батько Івана був освіченою людиною прогресивних поглядів, на власні кошти влаштував школу для селян, в якій його син і навчився читати й писати. У Левицьких була велика домашня бібліотека, де Іван познайомився з історією України, творами Т. Шевченка, О. Пушкіна, М. Гоголя.
У 1845 році поступив до Духовного училища при Богуславському монастирі.
У 1853-1859 роки навчався у Київській духовній семінарії. Після закінчення семінарії Левицький працював викладачем церковнослов'янської мови, арифметики та географії у Богуславському духовному училищі.
У 1861 році вступає до Київської духовної академії та у 1865 році здобуває звання магістра. ід час навчання у Київській духовній академії вивчає самотужки французьку і німецьку мови, вивчає твори української та російської класики, європейських письменників, філософів.
Псевдонімом письменник обрав прізвище козацького полковника, героя «Думи про Нечуя». Він писав свої гостросоціальні твори у надто тяжкій для української літератури час, виступав проти русифікації України, шовіністичної політики російського уряду.
Після закінчення академії Іван Левицький викладав російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії (1865-1866 роки), у Речі Посполитої в жіночих гімназіях Каліша (1866-1867) та Седлеця (1867-1872).
У 60-х роках він написав комедію «Жизнь пропив, долю проспав» і повість «Наймит Яріш Джеря». Працюючи в Полтавській семінарії, він у 1865 році створює повість «Дві московки». Згодом з'явилися оповідання «Панас Круть» та велика стаття «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності», що побачили світ тільки у львівському журналі «Правда», оскільки через Валуєвський циркуляр 1863 року українська література на Наддніпрянщині була під забороною.
З 1873 працював у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолював гурток прогресивно настроєних учителів, які на таємних зібраннях обговорювали гострі національні та соціальні проблеми, пропагував українську літературу та потрапив під таємний нагляд царської жандармерії. У 1874 року вийшов у світ роман «Хмари», а наступного року ‒ драматичні твори «Маруся Богуславка», «На Кожум'яках» та оповідання «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти».
Пізніше письменник створює такі шедеври української літератури, як «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім'я» (1879), «Бурлачка» (1880), «Старосвітські батюшки та матушки» (1884).
У 1885 році пішов у відставку та переїхав до Києва, де присвятив себе винятково літературній праці. Жив, отримуючи невелику пенсію, якої ледве вистачало на харчі та плату за квартиру, часто хворів.
У Києві він написав оповідання «Пропащі» (1888) та «Афонський пройдисвіт» (1890), казку «Скривджені» (1892), повість «Поміж порогами» (1893).
У 1914 році створює «Граматику української мови» в 2-х частинах.
Упродовж 1899-1914 рр. Іван Нечуй-Левицький надрукував восьмитомне видання своїх творів.
Також разом з І. Пулюєм завершив задуманий Т. Шевченком і здійснюваний П. Кулішем перший переклад Святого Письма українською мовою.
До кінця життя Іван Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці. Останні дні життя Іван Семенович провів у «шпиталі для одиноких людей», де й помер 2 квітня 1918 року.
Іван Семенович Нечуй-Левицький увійшов в історію української літератури як видатний майстер художньої прози, високоосвічений перекладач та критик, духовно багата особистість, що добре розумілася та захоплювалася мистецтвом.
Наукова бібліотека пропонує віртуальну виставку «І. С. Нечуй-Левицький – знавець душі народної»
