Український письменник, поет, прозаїк, публіцист, журналіст, редактор, громадський діяч Іван Данилович Низовий народився 3 січня 1942 року в селі Рудка Сумської області. Після загибелі батьків у 1943 році, Івана Низового і його старшу сестру Людмилу виховувала бабуся.
Початкову школу Іван закінчив на «відмінно», а подальше навчання в Марківської середньої школи складалося гірше: «Хотів я вчитись і не хотів: пропускав уроки, окремі дні навчань узагалі прогулював, розбестився під впливом старших на п'ять, а то й сім років однокласників, почав палити тютюн. А ще соромився свого латаного-перелатаного одягу, стоптаних черевиків, злиденного свого сирітства. Хапав двійки та одиниці. У результаті лишився в п'ятому класі й на другий, і на третій рік. Ні, я не був тупий, мав добру пам'ять, багато читав, деякі предмети, як от література, історія, географія, українська мова та російська, ботаніка та зоологія, малювання і креслення, знав аж так добре, що вчителі дивувалися й потрапляли в повну халепу від моїх неординарних запитань… А от математику, фізику, хімію, геометрію і тригонометрію я цілковито запустив, і ще й до цього часу маю знання з цих предметів у межах п'ятого-шостого класу. Щоправда, вони мені ніколи й не згодилися». По закінченні шостого класу Іван працював у колгоспі. Добавивши собі чотири роки, поїхав за комсомольською путівкою на будівництво шахт Донбасу. Пізніше сплавляв ліс на північній Онезі, будував електростанцію поблизу казахстанської Караганди, ще одну – у Змієві біля Харкова, цементовий завод у Балаклії.
З 1961 до 1964 р. відслужив строкову службу в залізничних військах Прикарпатського військового округу, споруджував стратегічні мости через Дністер біля Кам'янця-Подільського та через Тису поблизу Чопа, залізничну переправу через Дніпро неподалік від Кременчука. Після демобілізації працював директором Буського Будинку піонерів, одночасно навчаючись у вечірній школі, де екстерном склав іспити за одинадцятий клас. Вступив на заочне відділення факультету журналістики Львівського університету. Працював у редакції Кам'янка-Бузької районної газети.
Писати й друкуватися почав 1960 року в Улянівській районній газеті й обласній газеті «Ленінська правда». У 1963 році друкувався в республіканському журналі «Дніпро» та газетах «Літературна Україна» і «Молодь України».
У січні 1964 року в Ужгороді вийшла перша збірка віршів «Народжуються квіти», редактором якої був друг і ровесник Івана Низового поет Петро Скунць.
Із весни 1966 року життя Івана Низового назавжди пов’язується з Донбасом. Спочатку Іван Низовий живе й працює в Новоайдарі Луганської області, а вже влітку 1966 року переїздить до Луганська. У 1971 році побачила світ друга збірка Івана Низового «Провесінь».
У 1972 році його було прийнято до Національної спілки письменників України. Навчався на заочному відділенні філологічного факультету Луганського педагогічного інституту імені Т.Г. Шевченка, у 1979 – 1980 рр. – на Вищих літературних курсах при Літературному інституті імені О.М. Горького.
Понад десять років працював в обласних і районних газетах, зокрема в газетах «Молодогвардієць» і «Прапор Перемоги», був старшим редактором студії телебачення, консультантом спілчанської організації, керував обласним літературним об'єднанням.
У 1988 році в обласній газеті «Молодогвардієць» було опубліковано статтю Івана Низового «Бути – народом!» на захист української мови та державності, яка стала рушійним складником національного відродження на Луганщині. З 1992 до 1998 року – голова Луганської обласної організації Національної спілки письменників України.
Іван Низовий написав понад сто збірок поезії, публіцистики, перекладів, творів для дітей. Твори письменника перекладалися багатьма мовами. Іван Низовий лауреат міжнародних літературно-мистецьких премій імені братів Лепких, імені Олекси Гірника та премії за кращий музичний твір-ораторію «Лелече». Нагороджений медаллю «Будівничий України».
Помер Іван Низовий 30 вересня 2011 року. Похований у Луганську. Посмертно нагороджений Орденом Покрови Пресвятої Богородиці.
